Історія почалася в 2014 році. Коли поступила пропозиція зустріти новий рік під вершиною Казбек. Ну і як подарунок – сходження на перший зимовий п’ятитисячник.

 Ця поїздка включала в себе все, чого хотілося: нова країна, нова висота та новий досвід. Хто ж знав що все це затягнеться надовго.

  Перший колектив, якийу нас склався: Я, Дмитро, Олексій та Юрій.

   Почали шукати інформацію. Як туди дістатися куди летіти і скільки що коштує. Інформації було предостатньо.

 Наступний етап – сам маршрут та спорядження. З маршрутом по класиці – 2Б – також не було проблем – навіть gps-trek завантажили. А ось спорядження ми збирали доволі довго. Так як зимове сходження включає – великі низькі температури – перше чим ми розжилися – висотні – подвійні черевики, які краще утримують тепло. Далі був вітростійкий намет, українського виробника RedPoint снігоступи, мотузки та льодобури. Навіть про сніжну лопату не забули.

 Не останнім пунктом у нас була аптечка та медичне страхування. Адже ми збиралися у зимові гори. Де ні разу не були. І майже всі в один голос відмовляли нас від цієї ідеї. Більшість просто казала, що ми там загинемо, хоча, можливо, такий слід залишився у мене в пам’яті.  А й справді, дивно було бачити табличку трьом загиблим серед схилів в гарну сонячну погоду і з дуже малою кількістю снігу. Здається що тут гибель неможлива. Але. Погода дуже мінлива в горах. Кількість снігу та опади з сильним вітром змінюються протягом дня, лічені години можуть раптово змінити все. Не кажучи вже про дні та роки. Зараз я розумію, що нам дійсно пощастило в перший рік мати таку ясну зимову погоду. При цьому з дуже низькою кількістю снігу. Як то кажуть: “дурням щастить”. Хоча ми не халатно відносилися до виїзду. Намагалися продумати все, що знали на той момент. І в нас вийшло повернутися додому.  

 Перше враження, яке подарувала мені кавказька країна – це торгування, неймовірна швидкість без правил, та мова. Загалом Грузія, для мене – країна аномалій та привітних людей.

 Перше, що ми побачили в Грузії – аеропорт Кутаїсі. Було дешевше прилетіли в Кутаїсі та за 100$ їхати через всю країну, чим прилетіти в Тбілісі та за 10 ларі (приблизно рахую грн до ларі 10 до 1) на місцевому транспорті добратися до містечка Степанцмінде. І не питайте як так вийшло.

   Коли вже всі пасажири роз’їхалися з аеропорту. Залишилися лише ми. Ми чекали на 4 балони газу, за які заздалегідь домовилися  по інтернет переписці.

  Газ був турецький. І взагалі не горів зимою! Нас врятував бензиновий пальник, на якому ми кип’ятили воду та гріли літній турецький газ. Балони ми купили за 25 ларі кожен.

 Отож в аеропорту залишилися лише ми – і багато місцевих таксистів, які хотіли заробити. Як і в інших країнах люди, з запальним нравом – вони почали перебивати ціну один перед одним. І початкова ціна за авто на 4 осіб з 120$  зменшилась до 70$.

   Шлях пролягав через гори. Нам потрібно було подолати 400 км дороги. Через всім відомий гірськолижний курорт Гудаурі. Це у нас зайняло весь світловий день. Наш водій – був справжнім шумахером. Дійсно було іноді дуже страшно. Але потім ми звикли. По дорозі він нас завіз на виробництво вина, де ми купили собі скуштувати грузинське вино. Потім заїхали та купили національний напій Грузії – чачу. Однозначно це не мій напій. Потім, коли ми були вже змучені – водій пригостив нас хачапурі. Весь час поїздки грала грузинська музика, за вікном змінювалися пейзажі, які рясно насичувалися історичними даними.

   Так ми вже затемна прибули до Степанцмінди, де на центральній прощі нас забрав дядя Вася – місцевий підприємець зі своєю домашньої  кухнею та апартаментами. Ми переночували у нього, він нас накормив, дозволив залишити деякі речі у нього на час нашого сходження та зранку відвіз до Троїцької церкви в Ґерґе́ті, яка знаходиться на висоті 2170 м. Звідти і почалося наше зимове сходження.

   Снігу майже не було.  Ми йшли часто по траві. По плану мали заночувати біля треангуляції, але не дійшли. Хоча ми не зрозуміли, що не дійшли, були трохи змучені і вирішили, що вона ось тут – турик з хрестом. Там і заночували на висоті менше ніж 3000 м. Наступного дня довго йшли по літньому треку, а коли побачили метеостанцію – невелику кольорову цятку на горизонті – трохи змінили траєкторію. Перейшовши річку, яка зимою засипана снігом. На висоті близько трьох тисяч ми підійшли до першого льодовика. Це був “безпечний” льодовик – всі тріщини було видно. Але не дивлячись на це – ми все ж зв’язалися мотузкою. Трохи йшли не по маршруту і перед метеостанцією вперлися в схил з марсіанськими валунами, по яким так прямо, майже “в лоб” почали підніматися. Вперше я була на такій висоті. Тяжкий рюкзак з приблизною вагою в 26кг, довгий підйом, і ще цей останній злет – зовсім вибив із сил. Юрій, який був більш сильний і оперативний, першим зайшов, залишив свої речі біля метео і повернувся забрати мій рюкзак. Я йому дуже вдячна. Але, чесно кажучи, мій темп взагалі не змінився, коли я перестала нести на собі 26 кг.

   Метеостанція – її історія бере початок ще в в 20-х років минулого століття, коли було вирішено побудувати притулок для перших грузинських альпіністів, які почали освоєння нових маршрутів на Казбек. У 1933 році дерев’яна будівля була побудована на висоті 3653 метрів і було названо на честь Симона Джапарідзе, грузинського альпініста. У 1941 році на тому ж місці, побудували кам’яний будинок, що є притулком для альпіністів і виконує роль метеостанції. 

   У 1998 році притулок був названий Бетлем Hut. Щорічно він приймає тисячі грузинських та іноземних туристів, які залишаються там протягом ночі на шляху до Мкінварцвері Пік (гора Казбегі). Зовнішній вигляд теж неабияк змінився: фасад і внутрішні приміщення розмалювали сучасні художники.

   Переночувавши на висоті 3600 м – мені стало краще. Будемо вважати, що аклиматизація проходила більш менш успішно. На метеостанцію разом з нами піднялися 4 особи з Латвії. Двоє з них були альпіністами та мали розряди та звання інструкторів. А двоє інших – просто їх друзі – сноубордисти.

    Такі знайомства найцінніші. Ти знаєш, що в горах можна лише зустріти тих, хто має таку саму любов до гір як і ти. Я кажу таку саму, бо взимку коли за вікном температура опускається нижче 20 градусів однодумців знайти не так легко.

   Наступний день – був день акліматизації – ми піднялись на висоту 4200 м. Погода була чудова – вітру майже не було. Дехто з нас навіть роздягнувся до термобілизни! Взимку на висоті 4200 м. Я і влітку не роблю цього. Відвідали найвищу капличку – Chapel “Betlemi”  “The Tent of Abraham” – яка знаходиться на висоті 3900 м. Вона була поставлена там через печеру Белтемі.

  Бетлемі (груз. ბეთლემი) – печера, розташована на масиві вершин Казбек (груз. მყინვარწვერი). Вхід в печеру знаходиться в червоній андезитовій (магматична вулканічна гірська порода середнього складу) скелі на висоті 350-400 метрів від її основи.

  Перша згадка про печеру містить грузинську літопис «Картлис цховреба» (груз. ქართლის ცხოვრება, дослівно: «Життя грузин») — збірник грузинських літописів, створений до XII ст. – завершенний до XIX ст., згідно з якого сто молодих воїнів-хевсурів (етнографічна група грузин) сховали скарби скарбниці цариці Тамари від військ Тимур-ленга, і, побоюючись розголошення таємниці, закололи один одного.

  У січні 1948 р. група альпіністів під керівництвом Олександри Джапарідзе досліджувала печеру, виявивши біля входу звисаючий металевий ланцюг довжиною 5,5 метрів. Печера мала куполоподібну стелю, заокруглені стіни і вимощену чотирикутними плитами підлогу. У ній був виявлений церковний престол, середньовічне церковне начиння, церковне знамено, що датується X-XI століттями, монети XV-XVIII століть. На думку групи дослідників, останні відвідувачі залишили печерний храм близько 100 років тому. У краєзнавчому музеї ім. Олександра Казбегі зберігаються ворота печери Белем.        

  Неподалік від печери були виявлені висічені в скелі келії ченців, могильна плита, кам’яний хрест і стовп. Ці знахідки привели до висновку, що печера є найдавнішим і найбільш високогірним у світі печерним храмом християн.

  Друга ночівля на висоті 3600 м – пройшла краще. Багато кого лякає висотна хвороба. І це дійсно небезпечний момент. У мене гірська хвороба проявлялась – нудотою, відсутністтю апетиту. Їсти якраз хотілось, але декількох ложок мені було достатньо – далі підступала нудота… Ще – не могла напитися. І чай взагалі не йшов. Ми брали сухофрукти, які просто заливали водою та чай з сушених ягід. Їжу брали сушену. Пластівці гречки, рису, картоплі та сушені овочі і м’ясо. Перекуси: батончики та горіхи. По їжу можу зробити один висновок: одноманітність набридає вже на другий день! Тому варто загострити увагу на харчуванні. Бо в горах буває нічого не хочеться. Але навантаження на організм набагато більше ніж у буденності, тому потрібно поповнювати енергетичні запаси. Подумайте про це.

  День четвертий. Спроба сходження на вершину. Ми вчотирьох вийшли, а з латвійці пішли лише двоє. Ранній, для зими, вихід о 4 ранку. Ми вийшли пізніше, ніж виходять літні групи. Але мороз, висота, пізний світанок вносить свої корективи. Від метеостанції до льодовика – невелика відстань, здається до 5 км, але потрібно набрати висоту та рухатися між стіною, з якої постійно сипле каміння та льодовиком, який небезпечний “нескінченної” кількістю тріщин. Ми зустріли світанок на висоті 4200 м на льодовику Гергеті. Погода була гарною. Але ми були не готові до таких температур. Єдиний спец одяг який у нас був – це черевики. Ні штанів, ні пухових курток, я вже не кажу про захист рук та голови. І хоча, коли ти рухаєшся – тобі тепло, при зупинці – моментально замерзаєш. Ніколи мені не здавався таким холодним льодоруб як тоді. І не пам’ятаю, щоб мені доводилось так тяжко дихати як тоді. Дівчина-альпініст з Латвії, вирішила повернути назад. Це всіх здивувало, адже, поспілкувавшись з нею, ми розуміли, що у неї більше досвіду чим у будь кого з нас. Юрій та інший латвієць – продовжували йти першими. Потім шла я а далі Дмитро і Олексій. Десь на відмітці 4500 м, коли схил гори става зовсім крутий, а до вершини було ще ой як далеко – вони мені сказали, що повертають. Запропонували мені продовжувати сходження. І я опинилась перед вибором: продовжувати сходження, з двома людьми, одного з яких я майже не знаю, інший не ходив з мотузками, і взагалі вони – он там далеко від мене. Чи почати спускатися. Насправді сумнівів не було. Потрібно було йти вниз. Була вірогідність того, що через відсутність належної фізпідготовки –  я могла просто замерзнути. Через те, що не мала достатнє екіпірування – потрібно було постійно рухатися. А сил було мало. Не вистачало енергії. Можливо ще й через те, що я майже нічого не їла останні 3 дні.

  Коли йшли назад – піднявся  настрій. Зустріли дівчину-альпіністку з Латвії. Їй стало вже краще, але вона рухалась повільно.

 І ось ми вже на метеостанції – чекаємо на тих, хто був на горі.  Вони були на вершині. Вона подарувала їм чудовий краєвид. Повернулися вони десь о п’ятій вечора. Сходження зайняло 13 годин.

   День п’ятий. Спуск вниз. Смачна вечеря. Відпочинок. Так як ми намагалися зекономити на квитках – вишукували найдешевші. Ті, хто багато подорожує, знає, що можна купити квитки однієї авіакомпанії в два напрямки, зекономивши на цьому. Але такі квитки зазвичай дешевші, коли береш їх з різницею в часі тиждень, або два. Так як ми думали, що не встигнемо піднятися на вершину за тиждень – ми вирішили бути два. І ось. Ми лише сьомий день в Грузії. На дворі 30 грудня. На носі новий рік.

  Наша міні група розділилась в намірах проведення ще одного тижня в Грузії. Олексій і Юрій поїхали в Тбілісі – столицю Грузії. А ми з Дмитром вирішили повторити спробу. Але все вийшло не так як хотілось. Не дійшовши до хреста – місце першої ночівлі Дмитро сказав, що має погане передчуття щодо сходження. І ми повернулись. Дуже тонка грань щодо передчуття. Можливо потрібно було піти і спробувати. Але ми цього ні коли не дізнаємося. Вибір тим і прекрасний, що вирішивши щось, ми ніколи не дізнаємося як би склалася ситуація якщо б ми вчинили інакше.

  На вулиці світить сонце. Ми в Степанцмінда. Приємна легкість на душі. Переддень нового року. Ми чекаємо на центральній площі на автобус до столиці, який не прийшов за розкладом, та взагалі в цей день. Але ми, навчившись торгуватися, за ціною квитка громадського міжміського транспорту їдемо на таксі до Тбілісі.

    Тбілісі – найбільше місто Грузії. Тут ми зустріли новий рік, усі четверо, ще й латвійців зустріли в центрі.

    А далі знову плани розділилися. Олексій поїхав в Батумі, Юрій в Боржомі а ми з Дмитром вирішили відвідати місто Местія, що знаходиться в Сванетії. 

   Грузія – країна аномалій. Адже по гірській дорозі Зугдіді-Местія ми застрягли. Там стався обвал скелі. Грузини казали, що дуже  тепла зима у них цього року. І нам довелося всім автобусом розбирати цей обвал. Це внесло свою іскру в нашу подорож. Дружньо люди, які щойно прокинулись, адже поїзд з Тбілісі в Зугдіді прибуває дуже рано і майже весь автобус спав. Разом пліч о пліч намагалися розчистити дорогу, для того щоб всі могли проїхати. В кінці кінців за допомогою тросу, мотузки та буса – найбільша брила була відтягнута і ми продовжили наш рух.

   Сванетія – країна сванських веж. Сванський будинок-вежа — особливий вид житла, поєднаного із оборонною функцією, характерний для сванів (убетнічна група грузинів), походження сягає доісторичних часів. Їхні якості відображають традиційну соціальну та економічну організацію сванських спільнот. Село Чажаші, що входить до спільноти Ушґулі у Верхній Сванетії, і в якому збереглися численні приклади цього житла ІХ-ХІ ст., у 1992 році включене до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.Вежі зазвичай мали від 3 до 5 поверхів, а товщина стін зменшувалась з висотою, надаючи їм стрункий та суцільний профіль. Самі будинки зазвичай є двоповерховими, перший поверх складається з великої кімнати (залу) із відкритим вогнищем і місцем для розміщення як людей, так і свійських тварин. Місце для останніх було відділене від основної частини приміщення дерев’яною перегородкою, яка часто була щедро декорована. Також в об’ємі першого поверху є передпокій, що надає додаткової теплоізоляції приміщенню.

  Другий поверх використовували мешканці в літній період, також він слугував коморою для харчів та інструментів. Двері на цьому поверсі дозволяли потрапити у вежу, звідки також був доступ до передпокою біля основного входу. Будинки використовували і як житло і як оборонні споруди від загарбників, які часто нападали на регіон.

  Варто зазначити, що оборонна функція сванських веж дозволяла мешканцям захищатися не лише від загарбників, а й від власних сусідів.

  Дуже контрастно виглядають старовинні вежі та новітні споруди зі скла та металу. Такі як: аеропорт, до якого двічі в тиждень прибуває літак. Чи новий музей – бетонно-скляна споруда, яка заворожує своєю могутністю та вражає панорамними вікнами.

   Виїжджаючи з Местії ми не бачили і сліду того камнепада – все було розчищено. Саме цей відрізок шляху, з колоритним сільським населенням Грузії, подарував нам незабутню атмосферу. Коли автобус зупиняється, бо йде величезний лапатий сніг і всі, хто в ньому їхали – абсолютно чужі один одному люди –  просто грають в сніжки. А потім дружно, як сім’я снідають в придорожному кафе. Ні, ви не подумайте, вони нас не запрошували до свого столу – ми сиділи трохи осторонь, але вони позвали розділити сніданок.

  Останній з пунктів подорожі – був Кутаїсі. Велике місто зі своїм ритмом. Ми поселилися у місцевих жителів в одній із кімнат. Хоча ми так робити протягом усього перебування в Грузії. Так пізнаєш краще місцевий колорит. Мені вже набридло носитися з фотоапаратом та камерою. Тому ми просто знайшли “свій” продуктовий ринок, де щодня закуповувались зеленню та мандаринами. Свій ресторанчик, де коштували місцеві хінкалі та хачапурі, пили їхнє вино та пиво. У нас був улюблений парк,  де ми проводили час. Іноді просто бродили околицями міста, відвідуючи храми та монастирі.

   Це була моя перша самостійна подорож в країну в якій я ніколи не була. Це було незабутньо! І саме тому, що не було соболиво ніякого плану дій, після гір і ти міг переміщатися будь-куди і робити будь-що.

   І вже влітку 2015 року у нас були квитки на новий рік в Грузію. Була нова компанія. Ну, майже нова. Я, Дмитро і Олексій вирішили повторити спробу зійти на зимовий п’ятитисячник. Це було передбачувано, адже ми все ще прагнули опинитися на вершині. До нас приєдналися: Анна, Андрій, Рауф та Денис.

   Друга спроба. На цей раз ми були більш готові по одягу – придбали пухові куртки, рукавиці та інше. Також був новий мультипаливний пальник. І ми вже по приїзду купували бензин. Газ ми також брали, але на цей раз в магазині і не турецький , а MSR. Напевне там іншого і не продають. Їжу урізноманітнили. Суху їжу взяли лише на дні сходження.

   На цей раз ми знали куди потрапимо і ще з більшим азартом туди прагнули. Все починалось як в минулому році. Київ-Кутаїсі. Подорож через Гудаурі до Степанцмінда. Ночівля. Під’їзд до Троїцької церкви. Ночівля біля хреста. Потім метеостанція. Ну і тут у нас почалися зміни. Погода. Яка вона буває різна в той самий час з різницею в рік. І як рік назад було добре і сонячно і тепло і безвітряно. Як нам тоді пощастило. І як добре що на цей рік ми змогли одягатися тепліше. До речі, у мене з’явилися нові подвійні черевики щось на зразок LaSportiva Spantik, але китайського виробництва. Надлегкі та дуже теплі. Хоча достатньо об’ємні.

   День висиділи в кам’яній метеостанції. На цей раз не було нікого окрім нас.

   Наступного дня, зранку, погода дала вікно – прогулятися на висоту, такою вона була недовго. І же після обіду все затягнуло хмарами і почав здійматися вітер до 30 метрів в секунду. Пориви вітру мене збивали з ніг і я їхала по розсипу каміння а іноді просто падала на схил. Цієї ночі ми зустріли новий рік. А наступного дня спустились вниз. По прогнозу далі погода лише псувалася.

    Все ж день відпочивши, за згодою більшості, ми знову піднятися до Троїцької церкви. Вже тут ми відчули мороз і вітер, ще не дійшовши до метео. Ми знову повернули назад. Дуже дивно – історія повторилась. Була у нас в планах інша вершина на цей виїзд, але по настрою людей – зрозуміло було, що не в цей раз. Ми знову відвідали Сванетію. І знову дорога з Зугдіді в Местію – піднесла новий аномальний подарунок. Зугдіді знаходиться в південній частині країни. Там взимку ростуть апельсини та мандарини. А тут, ми вийшли і було приблизно по коліно снігу. Ніхто не хотів везти нас. І не дивно. Дороги не було. Вона була, але десь глибоко під снігом. І ми копали. В прямому сенсі цього слова. Копали, штовхали автомобіль. З годинами кількість автівок збільшилась і ми знову величезною грузинською сім’єю намагалися пробити собі шлях. І цей відрізок довжиною в 100 км ми долали 17 годин. Коли почало темніти, ми зустріли грейдери, які з самого ранку з Местії чистили трасу. Зворотній шлях ми їхали по чистій асфальтовій дорозі – ніяких слідів снігопаду.

   Ну ось і третя спроба.  Перш за все – вже влітку квитки в Тбілісі коштували вдвічі дорожче (200$)- чим в минулих роках. Але все ж таки ми вирішили втрьох знову спробувати. Згодом до нас приєднався четвертий –  Дмитро (Бердос).

   Отож. На цей раз ми прилетіли в аеропорт Тбілісі. Але не вийшло зекономити на транспорті до Степанцмінда. Цього року ми летіли авіакомпанією МАУ. Виліт був пізній, тому у нас залишалось не так багато часу щоб з аеропорту потрапити до міста, там купити газ і встигнути на останній рейс до Степанцмінда. І тут літак затримують на цілу годину. Звичайно ми не встигаємо на транспорт. Домовляємося за трансфер, знову торгуємося, і десь о дванадцятій прибуваємо на місце. Цього разу через букінг забронювали інше житло. Всі вже спали, ледь знайшли потрібні нам апартаменти. Ранок – нас пригостили смачним сніданком, щей дали перекус з собою. Цього дня ми планували, як завжди, приїхати до Троїцької церкви на автомобілі а там пішки до першої ночівлі. І знову все не по плану – багато снігу, дорога не чищена – ніхто не поїде. Ми розпочали свій шлях в обід – пішки з самого низу, вперше за три роки. Можливо це створило нам кращу акліматизацію – точно не скажу. Але коли ми дійшли до Церкви Гергетті – мене почали залишати сили. Перекусивши і зібравшись з думками ми все ж дійшли до пункту призначення, де нас зустріла добродушна група грузинських альпіністів з Тбілісі. Які нас напоїли чаєм та допомогали встановити намети.

 Наступного дня ми йшли за грузинською групою. Дізналися про інший шлях подолання лавинонебезпечного схилу. Побачили як більш безпечно підійти до треангуляції. І де, зрештою вийти на тропу, щоб не “в лоб” по брилам лізти на метеостанцію.

 В третій раз я почувала себе краще всього. Акліматизація не накопичується, не виробляється. ЇЇ не можна створити. Але чисто психологічно ти вже знаєш, що очікувати, ти готовий до цього і сприймаєш все так як має бути.

 Хоч вночі мене трохи нудило – зранку я почувала себе чудово. В цей день – день акліматизації ми зайшли на вершину Орцвері – 4365м. Не один Казбек там височить. Дмитро Бердос з нами не пішов через погане самопочуття. Погода була хороша, але вітряна і в тіні ми швидко почали замерзати.

 Наступний день – день відпочинку. Ми їли, багато пили рідини. Спілкувалися з новими друзями, грали в настільні ігри і просто відпочивали. Намагалися лягти раніше, адже завтра зранку вихід – третя спроба.

    29 грудня 2016 року ми знову розпочали наш шлях. Вийшли десь о шостій ранку. Спокійно подолали “камнепад” в цей раз якось не так сильно сипало. На льодовику (4200 м) ми зв’язалися мотузкою. І продовжили одночасний рух. Грузини були краще підготовлені і швидко вирвалися вперед. На відмітці 4500 – ми почали відставати. Дмитро Бердос, не маючи нашої акліматизації – почав частіше зупинятися, щоб віддихатися. Це нас не аби як дратувало. Адже ми вже також відчували втому, нам також було важко дихати. Дійшовши до місця, де вершини роздвоювалися, ми запропонували йому почекати нас – не йти на вершину, але він відмовився і ми продовжили наш шлях разом.

   Вершина казбек – це глиба льоду, в якому замерздо каміння. Величезні тріщин – просто вражають.

  На вершині майже не було снігу – льодовий шлях, що залишився, напевно, з літа нам  допоміг в останньому злеті на гору. По обіді погода стала стрімко погіршуватися, як часто буває в горах. Але ми зайшли на вершину, хоча вже запізно – о другій годині дня. Було радісно. Але якраз гору затягнула хмара. Грузини вже спускалися донизу. Був сильний вітер… У мене замерзла камера… Тому зробивши пару фото з хмарами, пробувши на вершині до 15 хвилин, всі дружньо сказали: “вниз”! І це було вірним рішенням. Адже ми вкладаємо всі зусилля для того щоб піднятися, і майже не залишається енергії на спуск донизу, який є такий самий небезпечний, яким був підйом.

   Дорога вниз мені здавалась нескінченною. Десь на льодовику на відмітці 4000 м мене наздогнала висотна хвороба, чи що то було невідомо. Неначе всім різко стало погано. Але всі організми по різному на це відреагували. Випивши чаю та прийшовши в себе, зібрали всі сили і повернулись до метеостанції.

   Все сходження зайняло у нас 12 годин. Грузини, якось окремо оцінили моє сходження. Як вони казали, що для дівчини це важко. Ні, не п’ятитисячник, а зимове сходження. Хоча я така ж людина як і інші, просто, можливо, чоловіки сильніші від природи.

   Наступного дня ми спустилися в Степанцмінда. Зайшли в придорожнє кафе і замовили чотири хачапурі. По одному на кожного. Хто був в Грузії, зає, що одним можуть добре наїстися двоє. Ми просиділи там години чотири – поки не з’їли все. Спілкувалися. Посмішки не сходили з обличь.

   Хоча ми і хотіли наступного дня поїхати в столицю, але ноги нас донесли лише до сніданку в кафе, де ми знову просиділи пів дня, бо йти нікуди не хотілося.

   Дмитро Бердос, як виявилось – поморизив собі пальці рук. Він ще зранку звернувся в медичну страхову, і переписувався до самого вечора, поки вони уточнювали що ж сталося. Добре що він встиг відвідати лікаря с місцевій клініці, який проколов пухирі на пальцях, обробив їх та наклав пов’язку. Ми застрахувались в PZU. Бердос заплатив на місці сам, взяв всі чеки і лише в Києві отримав компенсацію.

   Новий рік ми знову зустріли в столиці. На цей раз ми взяли з собою легкий одяг, і вирішили поїхати не в сніги а на море – в Батумі. Хоча був не сезон, але на свята в місті було багато людей. Ми прогулювалися набережною. Смачно їли та просто відпочивали. Батумі – дуже урбаністичне місто, що дуже контрастно виглядає в порівнянні до тих поселень, які ми проїжджали на двоповерховому потязі з wi-fi, розетками та вакумним туалетом. Не можу сказати, що Грузія багата країна. І всі ці забиті вікна вокзалів і похилені хати залишили тінь смутку у моєму серці.

0 0 голос
Рейтинг статті
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x