Не так багато горних хребтів в Україні як би нам хотілось. Але один із наймальовничіших – це Мармарошский хребет – природоохоронна територія в Українських Карпатах. Він знаходиться на кордоні з Румунією, що дає змогу споглядати красу природи не лише України. Входить до складу транскордонного природного об’єкту Бу́кові пра́ліси Карпа́т

 

 Бу́кові пра́ліси Карпа́т – транскордонний серійний природний об’єкт, що складається з десяти окремих масивів, які розташовані вздовж осі завдовжки 185 км: Чорногора, Уголька — Широкий Луг, Свидівець, Мараморош, Кузій — Трибушани, Стужиця — Ужок, Стужиця — Буковські Врхи, Рожок, Вигорлат, Гавешова

 

   Мармароси, які розташовані в межах Українських Карпатах,— це другий за висотою, після Чорногори, гірський хребет. Він розміщений в межах висот 750-1940 м н. р. м.

ЯК ОТПРИМАТИ ПЕРЕПУСТКУ 

   Так як хребет розташований на кордоні – для того щоб його відвідати – потрібно отримати перепустку від українських прикордонників. Для цього заздалегідь ( я зробила це за 7 днів) пишуть листа на ім’я командира прикордонного загону з поіменним переліком всіх учасників походу, їх паспортними даними, детальним описом маршруту і терміном перебування.  

  В день виходу на маршрут, на заставі «Ділове», я зареєструвала всіх учасників походу та отримати тимчасову перепустку на перебування в прикордонній зоні. Працюють вони в будні дні до 18:00. Не запізнюйтеся.

  Мукачівський прикордонний загін: вул. Недецеї, 45, м. Мукачево, Закарпатської області, 89600, тел/факс: 03131-2-12-61, 2-25-21 (кабінет діловодства №307), mukachevo_zagin@dpsu.gov.ua

Відділ прикордонної служби «Ділове»: вул. Требушанська, 60, с. Ділове, Рахівського р-ну, Закарпатської області, тел. 03132-3-23-45

   Ну що ж – поїхали.

   Не робіть так як я.

    Помилка №1 – надіятися на обіцянки інших людей.

   Дізнавшись, що нас буде четверо – було вирішено потягом доїхати до Івана-Франківська а там комфортабельно доїхати до села Ділове трансфері. Ах, як шкода, що один з учаників відмовився перед самим виїздом.

    Помилка №2 – домовитися по телефону з місцевими водіями.

   Я домовилась, що ми (на той момент всього троє) приєднаємося на трансфер (щоб було дешевше) і все ж таки на таксі доїдемо до села Ділового. Ах, нас трьох записали до Яремче в авто, а не до Ділового – людський фактор – буває.

   Ітак. Можна було спочатку брати квитки до Рахова, хоч вони і розлітаються дуже швидко, і поїзд приїздить о другій годині дня, але це було б краще ніж о десятій у Франківську зрозуміти що ви не знаєте як потрапити у місце старту. І ми потрапили в нього далеко не о другій годині.

   Із варіантів було дочекатися Харківського поїзда, і взяти квитки на нього або з цього ж потяга дібрати людей на таксі . Ах, цей поїзд запізнюється. Ну що ж – автостанція. За розкладом, який є в інтернеті – лише один автобус їде до Ділового – і той вже давно покинув околиці міста. Беремо квитки на Рахів. Йде дощ. У мене відклеюється носова частина підошви на одному з черевиків. Купую клей момент. Клею. Тюбик беру з собою. Довга дорога областю.  Накінець-то Рахів. Автовокзал, купую квитки до Ділового. Виясняється, що автобус на якому ми їхали – їде до села Ділового. Тому, хто хоче туди потрапити – не виходьте з автобуса. Знову пакуємо багаж. Їдемо. Гроза.

 Доїхали. 16:00. Близько години перечікуємо дощ на автобусній зупинці. Потім йдемо в пограничну службу, де давши свої паспорти та копію заяви, яку я писала заздалегідь – отримуємо погран пропуск. Вирушаємо. Знову дощ. Перечікуємо під дахом місцевого ресторану. Йдем. Назустріч нам спускаються туристи, що попали в грозу. Сказали, що повернуться на маршрут завтра. Не змогли дійти до місця ночівлі так як вода порозмивала струмки, падав дощ град та дерева. 

 Більше дощу не було. Ні в цей день ні в інші.

 Перша стоянка. Ми прагнули дійти до полонини Лисяча і там заночувати, але не дійшли. Подолали близько 10 км – заночували на стоянці біля будиночку. Навіть не знаю як це місце називається. Там було досить людно.

    На другий день ми пройшли полонину Лисяча, піднялися на Піп-Іван Мармароський 1937 м. Зайшли на хребе Руминії – трохи заблукали – накинули крюк в 3 км –  і це було зайве. Дуже зайве. Повернувшись на тропу – зустірли прикордонну службу. Службовець перевірив наші паспорти та перепустку, уточнив чи ми ходили на той хребет і побажав гарної дороги. Можна було заночувати на 7 км раніше, але я вирішила притримуватися плану і ми дійшли майже до вершини Межипотоки. Не доходячи до неї близько 1,5 км – є інформаційна табличка, що вказує на кемпінг. В цей день ми подолали 27,5 км. Доволі насичений був день. І той крюк в 3 км був зайвим.   

   День третій. Самий спокійний та одинокий день. Цілий день шли по грунтовій дорозі. Іноді зліва відкривалися види на гори. Під вечір трохи оживились, коли зустріли мотоциклістів – райдерів. Та свійських тварин на полонині Радуль. Заворожуючими було стадо бавовняних овечок. В цей день ми прийшли доволі рано на стоянку. Ночували під вершиною Щавник. Цього вечора ми пішли проводжати сонце за обрій. Хоч і було сонячно, але певно це була сама холодна ніч.  Подолали 24 км.

   

   

   В цей деньу мене відклеєлось пів-підошви. Я дістала майже пустий тюбик клею. Раділа що все ж взяла його з собою. Несподівано було на маршруті дізнатися про властивість старого, хоч раніше  і якісного, взуття – з часом воно стає лише гіршим, так що не економте – носіть, щоб зносити ще до цього моменту. Чесно кажучи, подивишись на другий черевик і на відсутність клею в тюбику я почала переживати… і вже продумувала план як я буду завершати наш похід в гумових шльопанцях (це єдине взуття, яке я брала з собою, для того щоб, перезуватися на стоянках і таким чином давати змогу відпочитвати ногам).

   Четвертий день. Сьогодні у нас не лише максимальний набір висоти, але й максимальний спуск.  Гірськими стежками і болотами, пробираючись через жереб ми добралися на висоту 2028м – Піп-Іван Чорногірський. Тут ми відпочивали, їли та фотографувалися. Поглинали в себе види дивовижних Карпат.

   Тут знову мене, як радянського спротсмена – спіткала невдача – на цей раз інший черевик розклеївся. Я знову дістала вже пустий тюбик клею, раділа що не викинула, і спромоглася видобути звідти краплинку прозорої рідини, яка скріпила підошву вже до самого дому.

 

  Після обіду ми спустилися через вершину Вухатий Камінь майже до самого села Дземброня. Ми переночували на фермі. Знову таки було досить людно. Але це зіграло нам на руку – ми змогли здобути собі бринзу місцевого виробництва (160 грн/кг). В цю ніч ми вирішили зафіксувати зоряне небо. Яке в горах здається значно ближче від нас. Тому прокинулися під звуки бідильника о другій ночі. Я хоч нам не сильно хотілось виповзати із теплих спальників – ми пересилили себе і недарма. Нічне небо мене вразило своєю безмежністтю. І зорі і місяць виглядають незвичайними. Цього для подолали 20 км.

  День п’ятий. Спуск в Дземброню. 12 км. Таксі до Верховини. Автобус по бездоріжжю до Івана-Франківська. Ну дуже довго їхали. Дуже. 

    Поїзд до Києва.

   Помилка № 3. Незнання не знімає відповідальність.

   Я не подивилась коли за графіком відправляється поїзд зі Львова. Хоча знала, що він стоїть там 20 хв. Звісно він трохи запізнився. Звісно я цього не враховувала. Звісно ми вийшли за морозивом. Ні – ми наздогнали поїзд. Хоча наш провідник  не відразу нас впізнав – не хотів пускати в поїзд, який вже рухався. А потім довго сміявся: “ Зате з морозивом”. Таке собі екстремальне завершення нашої подорожі. Як то кажуть “Дурням щастить”. 

   Так ось. Маршрут можна подолати за три дні (91 км). Якщо заздалегідь продумати логістику.  Усім гарних мандрів. Погоди. Та яскравих вражень.

0 0 голос
Рейтинг статті
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x