Перша дівчина, що мене вразила своїм результатом, кількісттю різноманітних тренувать та спонукала до роздумів спробувати трейл була Аліса, яка пробігла (вже не вперше) своїх 100+ км по горам за 21 годину 30 хвилин. Можливо, серед бігунів, це і не високий результат. Для мене це просто нереально. Взагалі не уявляю як можна пробігти 100 км в горах менш ніж за добу. Далі которке інтерв’ю для тих, хто розмірковує над такою дистанцією як 100+ км.

   Чи ти плануєш брати участь в ультратрейлі (100+ км) в наступному році?

   Залежно від того, як перезимую. Взагалі, це неправильна відповідь), старти (тим паче 100+ км) треба планувати заздалегідь та готуватись до них відповідно. Але серед усього розмаїття активностей влітку, я (поки що) віддаю перевагу гірським походам, тож більшість крутих бігових змагань проходять повз. Чесно кажучи, хочу пробігти Карпатію, але не на одному тільки “хочу”. Подивимось))

  Знаю, що ти дуже відповідально відносишся до тренувань. Коли ти готуєшся до ультратрейлу який у тебе режим тренування? Де як і скільки ти бігаєш протягом тижня, коли готуєшся?

    У підготовці до довгих дистанцій немає дрібниць. Так само, як і немає універсального для всіх рецепту підготовки. Але є загальноприйняті практики. Ідеально, якщо є тренер, який знається на підготовці до ультра марафону та, не менш важливо, бачить, наскільки складно (чи легко, раптом і таке буває) його підопічний переносить прописаний план. Практично на самому початку мого “ультрового життя” я прийшла до Олексія Прокопенка в Endurance School, тож до забігів готувалась під наглядом.

   Про режим, як про щось конкретне, в кількох реченнях розповісти не вийде, бо підготовка загалом вкладається в досить тривалий час та не є одноманітною. Безпосередньо мої тижневі об’єми в середньому складали 85-90км, найбільше – 120км. Додатково ми працювали над загальною фізичною підготовкою та робили тренування на сайклі 1-2 рази на тиждень. Один день на тиждень, зазвичай це був понеділок, я не робила нічого. Відновлення та відпочинок – це теж про режим тренування. Тоді ж, разом із усім іншим, я відкрила для себе спортивний масаж і досі вважаю його панацеєю, головне – потрапити у надійні руки. Так, відвідувати масажиста настільки часто, наскільки хотілося б, практично неможливо. Але придбати масажні ролл та м’ячик вже реальніше. Далі відмовки закінчуються, ключову роль знову відіграє дисципліна.

   Тренуватись особисто я люблю зранку: це, насамперед, гарний початок дня, а ще, так простіше підлаштуватися під інші життєві обставини. Щодо маршрутів пробіжок, хотілося б частіше (а краще регулярніше) виїжджати в гори, але ж і Київ – дуже сприятливе для бігу місто. Мої улюблені локації: парк “Бабий Яр” на Дорогожичах, там же гірочка по Олени Теліги; Набережна та Труханів острів, сходинки від Колони Магдебурзького права та гірка до Арки Дружби Народів неподалік; лісопарк Пуща Водиці, де Льоша знає як зробити пробіжку хоч на 7, хоч на 70 кілометрів; та обов’язково Голосіївський ліс – наша Мекка)), де, навіть якщо бігти наодинці, все одно зустрінеш однодумців та зграю кумедних качок на Дідоровці.

   Саме зараз я не бігаю ані дуже багато, ані занадто інтенсивно. Трохи більше ніж зазвичай ходжу на тренування з сайклу: в мене були досить довгі бігові канікули, тож набирати оберти планую поступово, крім того, взимку добре дещо змінювати навантаження, подейкують, це корисно)).

 

   Розкажи як ти зважилася на дистанцію трейла 100 км? Які були страхи і як все відбувалось насправді?

  Бігати – для мене це саме по собі цікаво. Робити щось, що раніше не здавалось можливим, – це цікаво двічі. Чесно кажучи, це ще й приємно (вже за фактом потім), але ж це і так само страшно (майже весь час до того). Кілька разів мені вже доводилось долати подібні відстані на мультигонках, і, з одного боку, це трохи додавало впевненості. З іншого, я розуміла, що трейлові 100 км – це зовсім інші 100 км, ніж на гонці. Намагатися передбачити, як все буде відбуватися, було б надто легковажно. Мабуть те, що невідомо – то найбільший страх. Де та межа? Єдине на що я могла спиратись – це моє суб’єктивне самопочуття після 50-ти кілометрової дистанції, і, чесно кажучи, ще ніколи воно не було настільки бадьорим, щоб мені хотілося бігти з фінішу в зворотньому напрямку знову на старт (тобто, ще стільки ж). Але Льоша сказав: “Я в тебе вірю”, так сумніви стали поступово втрачати свої позиції.

   Зазвичай за кілька днів до старту я уважно передивляюсь трек дистанції та висотний профіль, профіль роздруковую, трек завантажую в телефон. Намагаюсь запам’ятати основні повороти, рахую підйоми та спуски. Відмічаю контрольні пункти, пункти харчування та гідратації, планую скільки води мені буде потрібно на кожний з відрізків (зазвичай вистачає 0,5л ізотоніка та обов’язково 0,5л чистої води, але буває необхідність мати більше). Їм приблизно кожну годину, п’ю приблизно вдвічі частіше, на пунктах харчування під’їдаю банани та яблука, борщі та юшки на трейлах в мене не лізуть. Також маю з собою магній на випадок судом (самій ніколи не доводилось скористатися, але іноді віддавала його комусь) та щось солоне: сир чи сушену рибу, Довгі дистанції, як правило, передбачають можливість зробити заброску. На тогорічній Карпатії заброска була десь приблизно після 60-ти кілометрів, в неї я поклала їжу на другу частину дистанції, павербанк (бо неможна залишатись без зв’язку та бажано контролювати трек), комплект змінного одягу (бо за перші 60км з одягом може статися все що завгодно, і навіть якщо всього страшного та надприродного пощастило уникнути, то просто замінити солоні футболку та шорти на свіжі буде вкрай приємно, а втрачати можливість одягнути чисті носки, вважаю, просто неприпустимо)), також в забросці на мене чекала пара кросівок (бо за перші 60км з взуттям може статися все що завгодно, і навіть якщо за фактом перевзуватись не буде потреби, така можливість повинна бути) – знадобилося все. Хотілось, щоб змінні кросівки були більші за розміром. Насправді відбувалось ще безліч всього, що не вкладається в трек та не піддається, хоча б приблизно, плануванню.

   Карпатія – безмежно рідний та дуже сильний емоційно старт, це як окреме життя (а її фінішні кілометри, взагалі, як ціла вічність)). Разом із профілем висот, тим що я їла чи взувала, насправді зі мною були ще і хвилюючі перші 400м – коло стадіону у Воловці, і приємна свіжість від кепки, зануреної в струмок, і те відчуття, коли розстеляється під ногами хребтом Боржава (але тривало воно не довго, бо Карпатія – це постійні вверх-вниз-вверх-вниз)… Не найприємніші 10 км спуску від сироварні (не люблю спуски, зовсім)), а от підйомчик без стежки схилом з минулорічним листям (авторський прийом Шури Олівсона, на кожній дистанції обов’язково має бути підйом без стежки схилом з минулорічним листям) – він на диво нормально зайшовся. Розбіглась я приблизно на кілометрах 30-35-тих, тоді врівноважився більш-менш темп, график харчування. Більшість часу я бігла наодинці, і це в трейлах моє улюблене. Навіть вночі психологічно мені було комфортно самій, тому не було потреби до когось приєднуватися, аби тільки бігти гуртом, не довелось нікого обтяжувати своїм темпом чи пристосовуватись до чужого.

   Одного разу тільки перед КП “Чайовня” я наздогнала хлопця, який не мав трека. (Тієї ночі був настільки густий туман, що своєї витягнутої руки не було видно, не те щоб розмітки та прапорців.) Тож, доки не зійшло сонце, ми бігли разом. Приблизно 80 км пройшли в цілому нормально, а потім я втомилась. Ні, звичайно ж, я втомилась набагато раніше і далеко не один раз)). Але, як це часто буває на довгих забігах: ось настає момент, коли ти, ніби, вмираєш і вже більше не можеш, а потім хоооп!! і настає другий момент, коли ніби не так все й погано та страшно, і ти далі біжиш. І так багато разів одне й те саме. Словом, ти біжиш всю дистанцію не на одному диханні. А других дихань у нас, виявляється, буває багато. Щоправда, в мене не настільки багато, аби вистачило на “після 80-ти кілометрів”. Останні 20 довелось якось доплентатись. Без емоцій, без борщу на КП “Шипот” (ні-ні, борщу було вдосталь, він, я впевнена, був чудовим; просто в мене не ліз), без особливих спогадів (мабуть, мозок повидаляв)). Нарешті вдряпалась наверх від водоспаду, Нарешті передостаннє КП “Плече Великого Верху”. Там Льоша хотів було нагадати, що “Бегооом! Весеелее!! Это соревнования!!”, але, мабуть, подивившись на мене, сказав, “Ще трошки, 12 км”. Не 12 км, а двааанаааадцяять кіііілооомееетрів то було насправді. Довгі, повільні, ранкові в тумані і в компанії молодої косулі (дуже символічно було її зустріти, але то особисте; хто знає, той зрозуміє)). Вже під фініш пішов дощ і трохи мене підбадьорив, на фініші я навіть досить свіженькою виглядала)). Фініш. Нарешті фініш.

   Фініш на Карпатії заслуговує окремої уваги, він – не арка, як зазвичай буває, він – сходинки в приміщення біля стадіону, заключні метри набору, після яких “точно всьо”, медалька, квас чи пиво. А ще оце традиційне: “Щоб я і ще хоча б раз у житті, і на таке?! Та ніколи більше! Обіцяю!!”. Бо мають бути в житті обіцянки, які можна не виконувати.

0 0 голос
Рейтинг статті
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x